Маріуполь заснований в 1778 р., коли було закладене повітове місто Павловськ, якому в 1779 р. присвоєно найменування Маріуполь. В 1780 р. у Маріуполі та у його околицях оселили виведених в 1778 р. із Кримського ханства християн-греків.

Хоча офіційною датою заснування міста вважається 1778 рік, багато істориків і краєзнавців вважають цю дату невірною, затверджуючи, що заселення територій нинішнього Маріуполя почалося набагато раніше. Тут були знайдені стоянка людей древнього кам'яного віку (40-10 тис. років тому), могильник новокам'яного століття (6 тисяч років тому), кургани племен епохи міді-бронзи (5-4 тисячі років тому), скіфо-сарматських племен (2,5-2 тисячі років тому) і кочових племен (1 тисяча років тому), поселення хліборобів (1 тисяча років тому). Археологічні матеріали, виявлені при розкопках цих пам'ятників, можна побачити тепер у Маріупольському краєзнавчому музеї.

В XVI ст. на північному березі Азовського моря виникли зимовники запорізьких козаків, які займалися рибальством і полюванням. Для захисту промислів, зимовників і доріг від нападу кримських татар в XVIII ст. запорізькі козаки поставили в устя Кальміуса сторожовий (військовий) пост, що став центром Кальміуської паланки Запоріжжя.

Жителі міста займалися виробленням шкір, виготовленням свіч, витоплюванням сала, виробництвом цегли, черепиці, вапна. У місті було декілька вітряних і два водяні млини. Розвинулися ковальське й бондарне ремесла. Але головним заняттям жителів міста була торгівля.

Значний збиток був нанесений Маріуполю під час Кримської війни 1853—1856 рр. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Навесні 1855 р. англо-французька ескадра ввійшла в Азовське море. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі був висаджений ворожий десант, що знищив склади в порту, спалив кілька будинків у місті.

Найважливіше значення для міста мало проведення в 1882 р. залізниці, що з'єднала його з Донбасом та іншими економічними центрами країни. Донецьке вугілля почало надходити в Маріупольський порт, що перебував в усті ріки Кальміус. Збільшення вантажообігу викликало будівництво нового Маріупольського торговельного порту, що велося в 1886—1889 рр. Новий порт викликав пожвавлення торгівлі, приплив населення в місто. У місті відкрилися консульства й консульські агентства Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччини, Бельгії, Німеччини, Великобританії.

Важливим промисловим центром м. Маріуполь став наприкінці XIX ст., коли тут були побудовані металургійні заводи Нікополь-Маріупольського гірського й металургійного суспільства й суспільства «Русский Провиданс», які випускали сталевий лист, нафтопровідні труби, залізничні рейки та іншу продукцію. Наприкінці XIX ст. у Маріуполі крім металургійних діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, чавуноливарний, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини.

В 1878 р. житель Маріуполя В. Л. Шаповалов створив у місті професійну театральну трупу, а в 1887 р. відбулося відкриття будинку міського театру, що зіграло важливу роль в естетичному вихованні населення. Пізніше створюються й інші установи культури — друкарні, міська суспільна бібліотека, кінотеатри, виходить перша міська газета.

30 грудня 1917 р. у Маріуполі в результаті збройного повстання була встановлена Радянська влада. На початку квітня 1918 р. червоноармійський загін під командуванням В. А. Варганова виступив на фронт проти німецько-австрійських окупантів. Восени 1918 р. на зміну німецько-австрійським окупантам прийшли білогвардійці, підтримані французькими військовими кораблями. 29 березня 1919 р. Маріуполь був звільнений 3-ю бригадою (комбриг Н. І. Махно) 1-ї Задніпровської радянської стрілецької дивізії (начдив П. Є. Дибенко). Але наприкінці травня частини, віддані Н. І. Махно, пішли з бойових позицій, оголивши фронт. Білогвардійці знову захопили Приазов'я та Маріуполь.

У березні 1920 р. у Маріуполі створюється Червона Азовська воєнна флотилія, першим командиром якої був С. Є. Маркелов. Флотилія провела на Азовському морі ряд успішних бойових операцій проти білогвардійського флоту Врангеля. Після громадянської війни Червона Азовська військова флотилія була перебазована в Севастополь і на її основі почалося відродження Чорноморського флоту. Інтервенти та білогвардійці завдали величезної шкоди промисловості й транспорту м. Маріуполя і тільки героїчні зусилля працюючих верств міста допомогли його відродженню.

В 1920 р. були націоналізовані та об'єднані металургійні заводи Нікополь-Маріупольський і «Русский Провиданс» в один завод, якому в 1924 р. присвоєно найменування ім. Ілліча. На початку 30-х років головним будівництвом міста став металургійний завод «Азовсталь».

До кінця 30-х років м. Маріуполь значно виріс і перетворився. Якщо в 1925 р. у ньому проживало ледве більш 50 тис. чол., то до 1941 р. населення збільшилося до 241,1 тис. чол. З'явилися нові багатоповерхові будинки в заводських районах, широкий розвиток здобуло індивідуальне будівництво житла. В 1925 р. перші автобуси почали курсувати між центром міста й віддаленими районами — портом і заводом ім. Ілліча. В 1933 г. була пущена перша трамвайна лінія, що з'єднала місто із заводом ім. Ілліча, а пізніше — з портом. Висвітлювалися й озеленювалися вулиці. Нові парки з'явилися в заводських селищах і в порту.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, маріупольці разом з усім народом стали на захист Батьківщини. Тисячі жителів міста пішли на фронт. Підприємства перешикували виробництво для потреб фронту. Іллічівські металурги випускали броньову сталь для танків Т-34, торпедних катерів і літаків-штурмовиків ІЛ-2. Понтонні мости, бронєколпаки для кулеметних гнізд, бронєплощадки для дотів, протитанкові їжаки виготовляли на заводі металоконструкцій. На заводі «Азовсталь» робили корпуси для авіабомб і стовбури батальйонних мінометів. Коли лінія фронту наблизилася до міста, була організована евакуація промислових підприємств і людей на Урал і в Сибір.

 

У дні німецько-фашистської окупації, що тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 р. по 10 вересня 1943 р.), гітлерівці розстріляли в місті близько 10 тис. чоловік. Було вигнано в Німеччину близько 50 тис. юнаків і дівчат. У концтаборі від голоду й хвороб загинуло близько 36 тис. радянських військовополонених. Незважаючи на масові розстріли, на жорстокий окупаційний режим, у місті діяли підпільно-патріотичні групи. 10 вересня 1943 року місто було звільнено від німецько-фашистських окупантів військами 44-ї армії Південного фронту й морським десантом Азовської військової флотилії.

Після закінчення війни в місті активно почалися відбудовні роботи, була відновлена промисловість міста, підняті з руїн металургійні гіганти — заводи ім. Ілліча та «Азовсталь», морський порт та інші підприємства. До кінця 1950 р. всі 48 промислових підприємств не тільки досягли довоєнного рівня виробництва, але й перевищили його на 30 %. 22 жовтня 1948 р. Постановою Ради Міністрів СРСР місту було присвоєно найменування Жданов.

У квітні 1958 р. трубопрокатний завод ім. Куйбишева був об'єднаний із заводом ім. Ілліча. Одночасно з машинобудівних і частини металургійних цехів заводу ім. Ілліча був створений завод важкого машинобудування, що через кілька років став одним з найбільших підприємств у галузі — виробничим об'єднанням «Ждановтяжмаш», пізніше — «Азовмаш». Продовжували розвиватися підприємства легкої та харчової промисловості. У порту споруджувалися нові причали й цілі райони.

В 1953 р. у м. Жданові було створено Азовське районне управління Чорноморського пароплавства, що в 1967 р. перетворено в Азовське морське пароплавство. Його судна відвідували близько 400 портів більше 70 країн миру. У зв'язку з розширенням промислового й житлового будівництва в місті були створені потужні будівельні організації.

У ці роки виросли нові висотні мікрорайони, споруджені нові школи, дитячі комбінати, лікувальні установи, профілакторії, магазини й підприємства громадського харчування.

У місті працювали два вищих навчальні заклади, 8 технікумів, 14 професійно-технічних училищ, 66 загальноосвітніх шкіл, 5 шкіл робочої молоді й заочних, 8 дитячих музичних шкіл, 16 дитячих спортивних шкіл, дитяча художня школа, станція юних техніків, флотилія юних моряків, три районних удома піонери й школярів, міський будинок піонерів, що вступив у дію в 1987 р. Мережа дошкільних установ склала 167 дитячих садків, садків-ясел.

Продовжували розвиватися установи культури, фізкультури й спорту. В 1959 р. у місті була відновлена діяльність російського драматичного театру, а в 1960 р. прекрасна нова будівля театру прикрасила центр міста. Були відкриті музичне училище й виставочний зал ім. А. і. Куїнджі, отримала нове приміщення міська бібліотека ім. В. Г. Короленка, споруджено кілька палаців культури й спорту, стадіонів і плавальних басейнів.

З розвитком економіки міста росла й кількість його жителів: 1958 р. — 280,3 тис. чол.; 1970 р. — 436 тис. чол.; 1989 р. — 540,3 тис. чол.

Підприємства міста давали країні сталевий лист і труби, залізничні рейки й металеві конструкції, залізничні вагоно-цистерни й піввагони, конвертери, козлові й портальні крани, вогнегасники, радіатори для великовантажних автомобілів, пральні машини, кришталевий посуд, швейні, панчішно-шкарпеткові й кондитерські вироби, рибальські мережі й рибні консерви та багато іншої продукції.

До кінця 80-х років у Маріуполі було 44 промислові підприємства, 44 будівельних і 10 транспортних організацій.

В 1988 році місту було повернуто його історичне ім'я - Маріуполь.

По сторінках Інтернет-Ресурсів.