Усиновлення дітей

 

Головні принципи та положення Європейської конвенції

 

 

 

15 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України №3017-VI «Про ратифікацію Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої)». Від імені України Конвенція була підписана 28 квітня 2009 року. Окрім України, Європейську конвенцію про усиновлення дітей (переглянуту) підписали ще 14 держав-членів Ради Європи (Вірменія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Угорщина, Ісландія, Чорногорія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Румунія, Сербія, Іспанія, Великобританія), а 2 з них - Норвегія та Іспанія - вже ратифікували Конвенцію.

Слід зазначити, що дана Конвенція підготовлена на заміну існуючої Конвенції Ради Європи з питань усиновлення 1967 року, яка не набула поширення протягом більш як сорока років з часу її прийняття. Конвенція 2008 року запропонувала державам оновлені принципи усиновлення з метою забезпечення здійснення усиновлення з урахуванням найвищих інтересів дитини.

Конвенція набуде чинності з першого дня місяця, що настане після закінчення тримісячного строку з дати, коли три держави, які підписали Конвенцію, висловлять свою згоду на обов'язковість Конвенції.

Слід підкреслити, що Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) не запроваджує уніфікованого порядку усиновлення дітей або співробітництва компетентних органів держав у сфері усиновлення, зокрема, міждержавного усиновлення.

Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) містить норми і стандарти стосовно матеріального права у сфері усиновлення - як національного, так і міжнародного, - які враховують відповідний розвиток у сфері усиновлення дітей протягом останніх десятиріч у світі.

Головною перевагою Конвенції є те, що вона встановлює сучасні правові стандарти у сфері усиновлення, у відповідність до яких мають бути приведені законодавства держав-учасниць у сфері усиновлення. При цьому низка положень Конвенції є обов'язковими для запровадження Державами-учасниками у своє законодавство, а частіша носить рекомендаційний характер, прийняття яких залишено на розсуд кожної окремої держави. Більше того, відповідно до статті 18 Конвенції Держави-учасниці зберігають за собою право приймати положення, більш сприятливі для усиновленої дитини.

У зв'язку з тим, що Конвенція покликана уніфікувати різні підходи до законодавчого регулювання усиновлення, сприяючи при цьому найбільшому захисту прав дітей, принципи, які вона визначає. можуть широко застосовуватися у державах. Конвенція також враховує прецедентну практику Європейського суду з прав людини та позитивний досвід застосування інших міжнародних договорів у сфері захисту прав дитини.

Слід зазначити, що головним принципом, який має застосовуватися до усиновлення, є принцип, передбачений статтею 4 Конвенції, відповідно до якого рішення про усиновлення має відповідати найвищим інтересам дитини. Фактично, в інших статтях Конвенція розкриває цей принцип та визначає його зміст та обсяг.

Конвенція застосовується лише до «повного» усиновлення, виключаючи зі сфери дії так зване «просте) усиновлення, яке здійснюється в деяких державах і внаслідок якого дитина може не набувати статусу повноправного члена сім'ї.

Стаття 1 Конвенції обмежує сферу її дії усиновленням дитини, яка на момент подання усиновлювачем заяви про усиновлення ще не досягла 18 років, та застосуванням лише до інституту «усиновлення», внаслідок якого виникають постійні стосунки батьків і дітей.

Крім того, положення Конвенції стосуються лише усиновлення, яке здійснюється за рішенням судового або адміністративного органу (стаття 3). У такий спосіб Конвенція гарантує, що всі необхідні умови виконані в повному обсязі, а усиновлення відбувається у відповідності з найкращими інтересами дитини.

Конвенція закріплює, що дитина внаслідок усиновлення має набувати статусу повноправного члена родини та, відповідно, таких самих прав та обов'язків, як і діти усиновлювача (усиновлювачів). Усиновлювач (усиновлювачі) мають батьківську відповідальність стосовно дитини, а правові відносини між дитиною та її батьком, матір'ю та сім'єю походження припиняються (стаття 11). Положеннями Конвенції визначаються загальні вимоги до умов дійсності усиновлення, переліку осіб, які повинні надати згоду на усиновлення, вимоги до усиновлювачів, а також наслідки усиновлення. Саме ці положення Конвенції є обов'язковими, з огляду на їх важливе значення для встановлення таких правил усиновлення, яке б здійснювалося з дотриманням найвищих інтересів дитини.

Конвенція визначає коло осіб, згода яких має бути отримана для прийняття рішення про усиновлення. Держави-учасниці можуть розширити перелік таких осіб.

Зокрема, у законодавствах Держав-учасниць має бути передбачена обов'язковість отримання згоди на усиновлення від таких осіб:

a) матері і батька (у випадку відсутності і батька, і матері, згода будь-якої особи чи установи, які вповноважені надати таку згоду замість них);

b) дитини;

c) другого з подружжя чи зареєстрованого партнера усиновлювача.

При цьому Конвенція не вирішує питання щодо відкликання такої згоди. Це питання визначається Державами-учасницями (стаття 5).

Безперечно, важливим та прогресивним надбанням Конвенції є встановлення імперативної вимоги щодо закріплення в законодавствах Держав-учасниць необхідності отримання згоди дитини на усиновлення, з урахуванням її віку та рівня розвитку.

Так, згода дитини береться до уваги, якщо дитина відповідно до закону вважається такою, що має достатній рівень розуміння. Законодавством Держав-учасниць може бути передбачено, що дитина вважається такою, що має достатній рівень розуміння, після досягнення певного визначеного віку, з урахуванням того, що згода завжди має бути отримана від дитини, яка досягла 14 років.

При цьому згода дитини може не вимагатися, коли дитина страждає від розладів, що перешкоджають висловленню нею згоди. У випадку, коли згода дитини не потрібна, можливим є заслуховування її думки щодо усиновлення. Крім того, якщо згода дитини не є необхідною, з нею настільки, наскільки це є можливим, радяться та її думки й бажання враховуються з урахуванням рівня її розвитку (стаття 6). Така консультація не вимагається, якщо вона очевидно суперечить найвищим інтересам дитини.

Чимало дискусій під час підготовки пропозицій про ратифікацію Конвенції в Україні, і згодом, вже після її ратифікації, викликало положення Конвенції, яке вимагає отримання згоди на усиновлення зареєстрованого партнера, якщо особи перебувають у відносинах «зареєстрованого партнерства», якщо воно визнається законом відповідної Держави-учасниці.

Зокрема, висловлювалися думки щодо того, що це положення Конвенції змушує нашу державу запровадити такий інститут, як «зареєстроване партнерство», якого чинний Сімейний кодекс України не передбачає.

У зв'язку з цим важливо наголосити, що вимога щодо отримання згоди зареєстрованого партнера, не зобов'язує держави запроваджувати інститут «зареєстрованого партнерства» у національне законодавство. Таким чином, це положення не застосовується у тих Державах-учасницях Конвенції, в яких такий інститут не існує.

Більше того, виходячи з вимог Сімейного кодексу, Конвенцію ратифіковано Україною із застереженням, відповідно до якого Україна залишила за собою право не дозволяти усиновлювати дитину двом особам різної статі, які перебувають у зареєстрованому партнерстві.

Конвенція допускає, що дитина може бути усиновлена як двома особами різної статі, так і однією особою. При цьому особи можуть перебувати або у шлюбі, або у зареєстрованому партнерстві, якщо такий інститут існує і визнається Державою-учасницею (стаття 7).

Ще одним положенням Конвенції, яке викликало гострі дискусії навколо її ратифікації в Україні, є те, що Конвенція дозволяє Державам-учасницям поширити застосування положень щодо усиновлення на одностатеві пари, які одружені, перебувають у зареєстрованому партнерстві або разом проживають у постійних стосунках.

Варто ще раз наголосити, що це положення стосується лише тих держав, внутрішнє законодавство яких передбачає можливість укладення одностатевих шлюбів та усиновлення дітей таким подружжям.

Конвенція не зобов'язує Держави-учасниці змінювати положении внутрішнього законодавства та запроваджувати інститут шлюбу або зареєстрованого партнерства одностатевих пар.

В Україні шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Усиновлювачами можуть бути подружжя, тобто чоловік та жінка, які перебувають у шлюбі, а також у визначених випадках особи, які не перебувають у шлюбі, але проживають однією сім'єю, і суд постановив рішення про усиновлення ними дитини. Крім того, законодавство України містить пряму заборону на усиновлення дитини в Україні особам однієї статі (стаття 211 Сімейного кодексу України).

Конвенція передбачає, що дитина може бути усиновлена лише за умови, якщо усиновлювач досягнув встановленого для цього мінімального віку (він визначений у межах від 18 до 30 років), а різниця у віці між усиновлювачем і дитиною становить принаймні 16 років. Відступ від цих вимог допускається лише у випадках, коли усиновлювач є другим з подружжя або зареєстрованим партнером батька чи матері дитини або в силу виняткових обставин.

Слід зазначити, що загальне правило Конвенції полягає в тому. що усиновлення є остаточним та непорушним. Водночас, Конвенція допускає, що за рішенням компетентного органу у найвищих інтересах дитини усиновлення дитини може бути скасовано або визнано недійсним (стаття 14). Разом з тим, Держави-учасниці можуть не передбачати такої можливості, а у тому разі, коли вона існує, - мають визначити конкретний строк та умови для цього.

З огляду на те, що у випадках, коли усиновлення визнано недійсним або скасовано, і дитина, щодо якої прийнято таке рішення, залишилася позбавленою батьківського піклування, Конвенція допускає можливість повторного усиновлення дитини, разом з тим обмежуючи такі випадки вичерпним переліком обставин, за наявності яких може бути допущено повторне усиновлення дитини.

Положення статті 19 Конвенції допускають запровадження в державі обмеженого певним проміжком часу випробувального періоду, який передує усиновленню, протягом якого дитина може перебувати під опікою майбутніх усиновлювачів. Цей захід є важливим з точки зору встановлення психоемоційного контакту між дитиною та усиновлювачем на етапі, коли рішення про усиновлення ще не прийнято.

Слід відзначити, що крім закріплення вищезазначених принципів, які мають застосовуватися до усиновлення, Конвенція передбачає можливість здійснення компетентними органами Держав-учасниць обміну інформацією для перевірки обставин, пов'язаних з усиновленням дитини. В Україні запити про надання інформації для цілей Конвенції направлятимуться Міністерству освіти і науки, молоді та спорту.

Перелік питань, яких може стосуватися запит, визначено у статі 10 Конвенції. Зокрема, встановлення обставин може здійснюватися з метою попередньої перевірки стосовно дитини або майбутніх усиновлювачів, причин виявленого бажання усиновити дитину, їхнього стану здоров'я і соціального середовища, етнічного, релігійного та культурного походження тощо.

Важко переоцінити важливість цього положення Конвенції, оскільки встановлення такої інформації на етапі, коли рішення про усиновлення ще не прийнято, може мати значний вплив на прийняття компетентним органом такого рішення. Також це положення є продовженням загального принципу усиновлення дитини, відповідно до якого родина підшукується для дитини, а не навпаки.

У свою чергу встановлення обставин має бути доручено особі чи установі, які визначені з цією метою законом або компетентним органом, і здійснюватися кваліфікованими працівниками. Водночас, слід враховувати, що відповідно до статті 17 заборонено отримання фінансової або іншої вигоди від діяльності щодо усиновлення дитини.

Конвенція також врегульовує актуальні питання, пов'язані з доступом до інформації та розкриттям даних про усиновлення, усиновлювачів, батьків дитини. Серед іншого, Конвенція передбачає, що усиновлення може бути таємним, процедура його здійснення закритою, а доступ до інформації, пов'язаної з усиновленням, обмеженим.

Водночас, Конвенція охороняє право дитини знати про своє походження, передбачене статтею 7 Конвенції ООН про права дитини. Усиновлена дитина повинна мати доступ до наявної в компетентних органах інформації стосовно свого походження. Водночас, зберігаючи баланс між правом дитини знати своє походження і правом батьків залишитися неназваними, Конвенція дозволяє дитині та усиновлювачам отримувати виписки з державних реєстрів, які засвідчують, наприклад, дату й місце народження усиновленої дитини, але не розкривають факт усиновлення чи особу батьків усиновленої дитини.

Підсумовуючи, слід зазначити, що робочою групою, якою здійснювалася підготовка пропозицій про ратифікацію Україною Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої) було проведено ґрунтовний аналіз чинного законодавства України у сфері усиновлення, зокрема, положень Сімейного кодексу України (глава 18 і розділ 6), та з'ясовано, що ратифікація Конвенції не потребує внесення змін до чинного законодавства. На сьогоднішній день порядок усиновлення дітей як національного, так і міждержавного, визначається Сімейним кодексом України, положення якого відповідають положенням Конвенції, що мають обов'язковий характер. Водночас, вимоги Конвенції рекомендаційного характеру покликані запровадити найвищі стандарти, які мають застосовуватися у сфері усиновлення, не покладаючи при цьому на Держави-учасниці обов'язку щодо їх імплементації в своє законодавство, встановлюючи їх як орієнтир для національних законодавств. Крім того, Конвенція враховує розмаїття правових інститутів, притаманних різним національним правовим системам, завдяки чому планується досягнути максимального поширення Конвенції у світі.

Ратифікація Україною Конвенції продемонструвала готовність нашої держави дотримуватись європейських стандартів, зокрема, коли йдеться про влаштування у сім'ю дитини, позбавленої батьківського піклування.

Крім того, відповідність українського законодавства і практики у сфері усиновлення - як національного, так і міжнародного - загальновизнаним нормам і підходам сприятиме ствердженню іміджу України на міжнародній арені як сучасної правової держави, адже запропоновані Конвенцією принципи усиновлення враховують всі сучасні тенденції у цій сфері, а головне - мають на меті забезпечити, щоб усиновлення здійснювалося та мало правові наслідки з максимальним урахуванням найвищих інтересів дитини.

 

 

 

М.Б.Сніжко

Начальник відділу Департаменту міжнародного приватного права і міжнародної правової допомоги Мін'юсту

«Юридична газета», 12 квітня 2011 року, №15 (278), стор. 23